Среда, 22.11.2017, 03:58
Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід

Територіальний відділ освіти Комунарського району ДОН ЗМР

Головне меню
Форма входу
Пошук
Календар
«  Ноябрь 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Сторінки історії Комунарського району

 
 
Важливою віхою розвитку м. Запоріжжя стало утворення в ньому у 1977р. нової адміністративної одиниці – Комунарського району, розташованого на території, яка має багате iсторичне минуле.
Так, тривалий час ці землі входили до складу володінь Війська Запорізького, у 1711-34рр. перебували під контролем Османської імперії, а за часів Нової Січі (1734-75рр.) входили до складу Самарської паланки Вольностей Війська Запорізького Низового.

Влітку 1770р. на правому березi річки Мокрої Московки почалося будiвництво Олександрiвської фортецi, а на лiвому березi – двох редутів під назвою «Московка», в яких було розміщуно загін солдат, що охороняли мiст через рiчку.

Скоро виявилось, що місце для фор­теці було обрано невдало. Річка Мокра Московка розлилася й затопила фортецю. Тому 23 травня 1771р. вище по Дніпру розпочалося будівництво нової Олександ­рівської фортеці, а на місці старої фортеці почалося формування Олександрівського форштадту (передмістя).

У 1778-83рр. Олександрівська фортеця була цент­ром Олександрівського повіту Азовської губернії. З 1785р. форштадт було пере­творено на посад, а 5 червня 1806р. Олександрівський посад отримав статус міста і став центром новоутвореного Олек­сандрівського повіту Катеринославської губернії.

Наступний етап господарського освоєн­ня та розвитку території сучасного Комунарського району пов'язаний з існуванням на ній поселення Шенвізе.

Колонія Шенвізе (у перекладі — «Прекрасний луг») була утворена у 1797р. 17-ма родинами менонітів фризького закону, які прибули із Пруссії між 1793 та 1796 роками. Це були досвідчені фермери, які при­везли із собою робочих коней і велику домашню худобу, сільськогосподарський інвентар й у середньому по 350 карбо­ванців на родину. На лівому березі ріки Мокрої Московки вони отримали 1 401 десятину землі, де займалися переваж­но землеробством і розведенням коней, овець та свиней. Пізніше вони зайнялись борошномельним виробництвом.

Розвитку Шенвізе як промислового центру сприяло будівництво Лозово-Севастопольської залізниці: у 1873р. було відкрито гілку Лозова-Олександрівськ, у 1874р. – Олександрівськ-Мелітополь, а у 1875р. – Мелітополь-Севастополь.

При будівництві залізниці було споруджено будинок вок­залу «Олександрівськ-Південний»  та Південні залізничні майстерні (1876), що давали заробіток 700 робітникам. При станції виникло селище, що згодом одер­жало назву «Південне». Більшість його населення мала безпосереднє відношення до залізниці.
 

Наприкiнцi ХIХ ст. у Шенвiзе з’явилися заводи сiльскогосподарчого машинобудування, які поклали початок розвитку промисловостi. Вони належали iноземцям Копу, Леппу, Янцену, Рутбергу і випускали землеробські знаряддя та машини, нафтові двигуни, млині, силікатну цеглу тощо.

Слід зазначити, що кращі будинки Старого Олександрівська, зведені у 1910-х роках – Земська управа, Земська лікарня, міська електростанція, чоловіча гімназія, були вибудувані з силікатної цегли, зробленої заводом Рутберга.

З півдня до Шенвізе прилягали се­лища: Олексіївка, Новомиколаївка, Олександрівка та Канкринівка, розташовані між річкою Кушугумкою та гілкою заліз­ниці, що вела на пристань. Більшу частину їх мешканців складали працівники заводів Шенвізе та залізниці.

Населення Шенвізе з роками збільшу­валося, діти із заможних родин навчалися у гімназіях Олександрівська, користува­лися послугами громадських і кредитних установ міста, але не несли при цьому міських повинностей. Тому у 1905р. міська влада порушила питання про вклю­чення цієї території до межі міста Олек­сандрівська.

17 червня 1911р. на надзвичайно­му засіданні міської Думи було ухвалене рішення про приєднання колонії Шенвізе та селищ Олексіївка, Олександрівка, Но-вомиколаївка, Канкринівка та інших до міста Олександрівська. 12 липня 1911р. це рішення було височайше затверджене імператором Миколою II. На території, що була приєднана до міста, на той момент проживало 12 тисяч чоловік, у той час як населення Олександрівська становило 26 тисяч чоловік.

Після того як наприкінці 1920 ро­ку заводи Шенвізе були націоналізовані, вони отримали порядкові номери (№ 1 – завод Леппа та Вальмана, № 3 – Копа, № 12 – Борман, Шведе та Ко, № 13 – Копа та Гелькера). Першим з них відновив свою роботу завод сільськогосподарського машинобудування № 3. 18 березня 1921р., у день 50-річчя Паризької комуни, було випущено першу продукцію. На честь цьо­го подвійного свята завод і отримав свою нову назву — «Комунар».

Найсильнішим імпульсом до роз­витку міста Запоріжжя, у тому числі й те­риторії майбутнього Комунарського райо­ну, стало будівництво Дніпровської ГЕС (1927-32 рр.) та нових заводів, що мали використовувати енергію електростанції.

В цей же час розширюються і по­тужності заводу «Комунар». У 1930 році на «Комунарі» були випущені перші в СРСР комбайни (усього до війни завод випустив 96 тис. комбайнів).

Величезні масштаби промислово­го будівництва у Запоріжжі обумовили збільшення чисельності населення міста та розширення його території. Зокрема, до кінця 30-х років значно розширилась південна частина міста, на північ від неї з'явилося «Першотравневе селище».

Протягом 20-70-х років у май­бутньому Комунарському районі ре­конструюються старі та стають до ладу нові підприємства, серед яких: підпри­ємство «Радіоприлад», головне під­приємство запорізького виробничого взуттєвого об'єднання, а також заводи: механічний (створений на базі колишніх Південних залізничних майстерень), до­слідний дефектоскопії, ремонтно-меха­нічний «Укрводрембуд», комбінат хлі­бопродуктів і рибокомбінат, фабрики хімчистки і фарбування одягу та індивіду­ального пошиття й ремонту взуття.

У лис­топаді 1958р. Рада Міністрів прийняла пос­танову про випуск у Запоріжжі мікролітражних легковиків. А у 1960р. перший ЗАЗ-965 випробовували особисто Мики­та Хрущов та Леонід Брежнєв, а за 5 років кількість «горбатих» «Запорожців» сяг­нула ста тисяч.

Наприкінці 60-х років територія майбутнього Комунарського району про­довжувала активно освоюватися. У плануванні нового масиву на Космічному шосе втілювалися найпередовіші ідеї радянського містобу­дування. Район складався не із дрібних кварталів – розподіл, що став традицій­ним, – а з великих самостійних елемен­тів: мікрорайонів. Кожний з них – це, по суті, окреме, автономне містечко з насе­ленням у 6-12 тис. чоловік. Тут було все, що потрібно для життя: магази­ни, підприємства побутового обслугову­вання, культурні та освітні установи. І незабаром від бажаючих оселитися на «Космосі» (так у місті з дружньою фамільярністю «охрес­тили» новий масив) відбою не­ буде. Чисте повітря, тиша, зручні упоряджені будинки — все це притягувало запоріжців. Згодом Космiчний мікрорайон стане адміністративним центром майбутнього Комунарського району.

6 квітня 1977р. було прийнято рішення Верховноi Ради УРСР про створення Комунарського району м. Запоріжжя, а 25 квiтня 1977 року вiдбулася 1-а сесія Комунарськоi Ради народних депутатiв, яка поклала початок адміністративної самостійності району.

Сьогодні Комунарський район – молодий, красивий та перспективний район м. Запоріжжя, в якому проживають 138,3 тис. комунарівців.

Район має значний промисловий по­тенціал: на його території розташовано 19 базових підприємств, серед яких ЗАТ «За­порізький автомобілебудівний завод», СП УКП «Таврія-Магна», ДП «Радіопри­лад», відкриті акціонерні товариства «За­порізький механічний завод», «Запорізь­кий завод гумовотехнічних виробів», «Дослідно-експериментальний механіч­ний завод», закриті акціонерні товарис­тва «Запоріжжя-Млин», «Завод агротех­нічних машин», виробниче підприємство «Неон» УТОГ та навчально-виробниче під­приємство УТОС.  А також велику кількість підприємств сфе­ри торгівлі та послуг.

При цьому, Комунарський район – одна з найчисті­ших в екологічному плані частин міста завдяки 2241га зелених насаджень: 6 скверів, 5 куточків відпочинку, 6 зелених зон та Дитяча залізниця – центр навчання та відпочин­ку із живим куточком, зимовим садом, те­раріумом та акваріумом, багатьма гуртка­ми для дітей.

Комунарський район – це залізнич­ні та автомобільні ворота міста. Сьогодні через залізничний вокзал «Запоріжжя-І», який почав працювати у 1873р. і є одним з найкрасивiших на Україні, про­тягом року обслуговуються понад 13 млн. пасажирів. Автовокзал забезпечує транс­портний зв'язок із містами області та всієї України.

Комунарський район – центр медицини областi. Сьогоднi на територii району розташовано 13 медичних закладiв, з них 8 обласних: обласна клiнiчна лiкарня, обласний онкологiчний диспансер, обласна психiатрична лiкарня, обласний ендокринологiчний диспансер, обласний протитуберкульозний диспансер, обласний будинок дитини «Сонечко», обласний пансiонат, обласна лiкарня залізничників. Будинок дитини «Сонечко» розташовано в районi з 1980р. Тут живуть і виховуються малюки вiд народження до 7 рокiв, якi залишилися без батькiвськоi опiки, а також дiти-інвалiди.  

Система освiти району починає вiдлiк своєi iсторiї з 1889р., коли в примiщеннi теперiшньоi загальноосвiтньої школи № 83 було вiдкрито залiзничне училище. Першими загальноосвiтнiми школами стали вечiрня № 20 у 1933р., школа № 14 у 1934р. та № 17 у 1936р., збудованi на селищi Пiвденному. Подальше активне будiвництво навчальних закладiв вiдбулось разом iз забудовою Космiчного мікрорайону, де першою новобудовою у 1963р. стала школа № 80. Протягом 20 рокiв було збудовано у мiкрорайонi ще 8 шкiл: №№ 88,7,23,90,84,8,6,38. В серединi 80-х рокiв починається забудова Пiвденного макрорайону. Життєво необхiдним для населення було вiдкриття у 1985р. школи № 97, потiм № 103, № 107, i у 1994р. – школи № 110.

Насьогоднi в районi дiють: Запорiзький iнститут iм. гетьмана Петра Сагайдачного, 2 медичних коледжа, 2 техучилища, 17 загальноосвiтнiх шкiл рiзних типiв, 22 дошкiльних навчальних заклади. Тенденцiї глобалiзацiї, необхiднiсть ствердження демократичних завоювань, збереження нацiонально-культурної iдентичностi та досягнення соцiальної стабiльностi спонукають освітян до пошуку генеральних напрямкiв розвитку освiти. Свiдченням тому є Нацiональна доктрина – стратегічний документ вiдтворення i нарощування iнтелектуального, духовного потенцiалу народу, виховання патрiота i громадянина.